ЛИСИЦЯ-СПОВІДНИЦЯ І ПІВЕНЬ

ЛИСИЦЯ-СПОВІДНИЦЯ І ПІВЕНЬ

Вийшла лиса у темні ліса, видать одні тілько небеса, і розки¬нула свої мислі, як би в світі прожить і трибушку наповнить. На цей случай петушок неподалеку з дерева громко закричав. Під¬ходить до його лиса близенько, кланяється йому низенько: «Здрастуй, петушок, мій миленький дружок!» — «Здорово!» — «Злізай, братику, додолу та побалакаєш зо мною».— «Е,— каже петушок,— всякому не вір, скажи прежде, що ти є за звір».— «Я — звір-лисиця, всім сповідниця».— «А чого ж на тобі нема ні потрях, ні риз?» — «Нащо мені ризи, як сама рижа».— «О, мать-лиснця, ти, кажуть, дурить превелика майстриця; а мені самому прийшло оце на думку, як з'їла колись ти курку. А вчора біг я з попівського двора, так бачив, що з мого брата лежить одне тільки пір'я. Кажуть, що ти його з'їла».— «Ні, петушок, мій ми¬ленький дружок, я брата твого не їла; я всіх курей, як мати рідна, жаліла. А чув ти, як курочка утреню піла, тоді совушка петушка з'їла».
Петушок ослезився, на низ з дерева спустився. Підходе лиса до його близенько, кланяється йому низенько, бере його за біле пір'я, несе за темні кущі, там його з'їла і трибушку свою напов¬нила.
Пішла водиці пити, щоб потім всласть спочити. Найшла ста¬вок, а там поживи жде голодний вовк. Вовк схватив її за спину і зняв з неї овчину.




КУРКА ТА ЛИСИЦЯ-СПОВІДНИЦЯ


Як був собі чоловік та мав собі куропатку; а цей куропаток та зарані з двора зблудивсь, в великій пущі поселивсь.
Нагляділа його лисиця своїм ясним оком. «Ах ти, курушка, курушка, превеликий ти грішник, стань-ка пониже, к покаянію поближе— я тебе висповідаю!» — «Не достойна ти, прескверна лисиця, мене сповідать. Я слихала такую вещь, що ти, лисиця, кури єш».— «Не встанеш ти по волі, встанеш по неволі; будуть орли налітать, будуть те древо клювать, будеш ти сама вставать».
Як стали орли налітать, як стали те древо клювать, стала вона сама вставать.
Як піймала лисиця курку в нігті та в кигті; як зачала крутить та вертіть, та не могла курушка терпіть.

ЯК ЛЕВ УТОНУВ У КОЛОДЯЗІ


Давно, давно тому назад в брянських лісах проявився лев та такий величезний та грізний, що, бувало, як заричить, так всі звірі тремтіли як осикове листя. Лев як побіжить, бувало, на роз-добичу, так всіх, хто б йому не попався по дорозі, розривав на шматки і бросав. Наскоче, бувало, на табун диких свиней і всіх подуше, мало яка утікла од його, а собі для їжі він брав тіко одного. Звірі з переполоху не знали, що їм робить,
Зібрали громаду і почали радиться. От медвідь каже: «Знаєхе що, господа? Лев щодня задира нас не менше як по десять штук, . а іноді і двадцять душ перепсує, а з'їда він мало, одного або двох, не більше, а останні гинуть дарма, бо він кожного разу хватається за свіжину, вчорашнього не стане їсти Так от, давайте ми устроїм так, щоб він поїдав нас щодня по одному або по два, одним словом, щоб він душив нас стільки, скільки йому потребується для їжі, а даремно щоб не занапащав звірів».— «Піди, попробуй, побалакай з ним! — обізвався вовк,—він наших речей і в резон не прийме. Всіх наших посланців розтерза на куски і тим діло кінчиться».— «А от спробуєм, що воно вийде! — обізвався медвідь.— Тіко кого б нам послать з докладом?»—«Та йди ти, медвідь,—сказав вовк,— ти більший од всіх і сильніший».— «Куди там моя сила годиться! Все равно я його не здолію, він як кинеться на мене... Так що сила моя тут ні при чом. Краще твовче, йди, ти неначе моткіший од мене».— «Що з того, що я мот-кіший, що ж, ти думаєш, що я успію утекти од його, коли він кинеться доганять мене? Тут треба пригадать що-иебудь інше, а сила наша і моторність не пособе».
Виступив олень і каже: «Знаєте що, господа? Тут треба зуміть, як до лева підступить, із чого розмову почать, щоб він одразу не розгнівався». — «Ну, так іди ти, олень, коли ти такий розумний».— «Та я сам за це діло не берусь, а я тіко так скажу, що з царем балакать запросто не можна, бо не а своїм братом. Треба зуміть, як до його підійти».— «А кого ж ми довжні послать, на твою думку?»— «Та, по-моєму, давайте ми пошлем лисицю. Вона здатна на хитрощі, може, вона зуміє підлащиться до лева і розкаже йому, в чім діло».— «Добре ти пригадав,— гукнули всі звірі,— вона зуміє, як до його підійти».
Позвали лисицю. Медвідь каже: «Лисичко! Черга твоя йти до царя побалакать з ним, чи не согласиться він, щобми сами до¬стачали йому їжу, а то сама бачиш, що він нас переводе дарма безлічне число».— «А що ж, я хіба у бога теля з'їла, чи що? Хай хто-небудь інший піде. Коли ніхто не хоче йти, так давайте ми поміряємся, кому припаде йти — той і хай іде без одказу».— «Ні, лисичко, так не вийде діло; бува припаде йти тому, хто не зуміє слова промовить, що ж воно получиться? Він там з ляку наварняка абичого, і вмісто того, щоб випрохать у його милости, лев іще дужче розгнівається на нас. Громада порішила тебе, ли¬сичко, послать, а не хочеш, так зараз же буде тобі смерть, роз¬терзаєм тебе на клочки».
Лисиця засумувала, не знала, що їй робити. Не піти — біда і піти — теж не мед. Думала, думала, а далі каже: «Ну, господа, піду, попитаю щастя; видно, моя доля така... Тіко з голими руками я не согласна йти, а давайте мені кого-небудь на гостинець цареві».— «Ну, візьми трьох зайців». Пішла лисиця, похнюпивши голову, повела і зайців за собою. Дорогою вона всі хитрощі пе¬ребрала, все прилажувала, яка з них дужче підійде до діла.
У лисиці душа в п'ятки виступала, а йти треба було. Коли вона почала підближаться до лева, він вийшов з своєї палати, настобурчив свою гриву, вискалив зуби і закивав хвостом. Лев здивувався, що такі малі звірки сміло йдуть до його. Він на них не кинувся, дожидав, що воно дальші буде. Лисиця підблизилась до лева сажень на п'ять, низько поклонилась і почала: «Ваше степенство, не веліть мене казнить, веліть слово промовить!» — «Кажи, я послухаю».— «Громада звірів припоручила мені піднести вашому степенству хліб-сіль. Ось вашій милості прислали трьох зайців і прохали всі гуртом, якщо буде ваша ласка, не положіть на нас гніву. Ми тепер хочем сами щодня достачать вам їжу; скіль¬ки ви зволите приказать, по стільки будем приносить. Громада звірів, поважаючи вас, знайшла вручнішим установіть такий порядок, а то, кажуть, нам болісно супроти царя, що він сам собі добува їжу. З поводу сього ми вбирали громаду, де і порішили дать спокій вашим ніженькам».— «Добре ви пригадали, молодці хлопці; для мене так буде краще і для вас гарно, а то, знаєте, у мене така натура, що я як піду на роздобичу, так не стільки зїм, як подушу. А так буде для вас спокійно і для мене».— «А по скільки ж звірів прикажете приносить щодня і в яку пору дня ви зволите трапезувать?» — «Звірів посилайте до мене раз в день, в південь; їжі мені небагато треба, я щодня з'їдаю не більше двох зайців, а вовка або кабана на два дні хвате. А коли заба¬жаю більше з'їсти, тоді я вам скажу». Лисиця низько поклони¬лась леву і побігла до громади.
Прибігла туда, звірі всі були в зборі, ждали лисицю з нетер-пенієм. Кожному хотілось скоріш узнать, чим діло кончиться. Ли¬сиця прибігла і каже: «Ну, господа, діло наше в шапці; лев со-гласився, щоб ми йому сами достачали їжу, тепер він не буде нас дарма душить». Всі зраділи, що їм буде спокійніше жить. А все ж таки тоска далеко од серця не одкачувалась. В кожного душа хо¬лонула, як згадував про те, що не сьогодні, так завтра прийде черга йти до лева в лапи. Стали вони думать та гадать, кого по¬слать завтра цареві на обід. Медвідь каже: «Давайте ми поміряєм¬ся на палку, чий буде верх, той довжен іти до лева». А вовк ка-же: «Ні, так діло не підходе. Випаде черга на твою долю або на мою і ми довжні йти, а які-небудь нікчемні звірки, котрі самі се¬бе полохаються, будуть жить; так не справедливо. Давайте ми краще постановим так, щоб до лева йшли ті, у кого хвоста нема. А коли лев переведе всіх куцих, тоді почережно будуть іти довгохвості».— «Е, вовче, так я не согласен — обізвався медвідь,— бо я теж куций і олень куций, він теж супроти сього буде. Краще нехай ідуть перше хвостаті, а потім куці». Лисиця обізвалась: «От що, господа, щоб не було обідно ні тим, ні другим, давайте ми постановим так: до лева нехай ідуть звірі такі, котрі не спосіб-ні до роботи, старі, які уже на світі нажилися, котрим пора зди¬хать; ті, у яких хвоста нема не од природи, а по якій-небудь при¬чині, сліпі, криві, безногі, або які були підстрілені охотниками».— «Отак добре буде,— обізвався медвідь,— Здоровим, молодим і не-вредимим тіко пожить, а старим і калікам все равно треба зди¬хать не сьогодні, так завтра». Так вони і постановили. Щодня одбирали бракованих звірів і посилали до царя.
Пройшов тиждень, пройшов другий, перевели всю каліч, оста¬лись тіко здорові та молоді. Що оставалось робить? По своїй охоті ніхто не хотів іти на видиму смерть. Кожному жить хотілось і кожен за свою шкуру тремтів. Припадало знов збирать громаду. Зійшлися всі звірі і почали турбуваться. «Ну, що ми тепер будем робить, господа? Калік всіх перевели, тепер давайте кинем жереб¬ки, кому випаде йти до царя». А лисиця каже: «Та ще, господа, на те буде пора, коли треба буде кинуть жеребки, а тепер давайте пе¬реводить калік».— «Яких калік?» — спитали інші звірі.— «Та хі¬ба ж ви не бачите, що у зайців задні ноги вдвоє довші передніх, вони не можуть ходить так, як всі звірі ходять, а волочуть їх, підкидають вмісті з задком. Хіба ж то, по-вашому, не каліки?» — «Та це правда,— обізвались останні звірі,— значить, нехай ідуть зайці до царя». Зайці одмагались, що у них ноги такі од природи, так їм бог дав. Та куди там, звірі й слухать не хотіли. Пригрози¬ли зайцям: «Не підете до царя, так все равно ми вас самі роз¬терзаєм». Зайцям хоч і не хотілось іти на видиму смерть, та тре¬ба було, нікуди було дітись,— все равно припадало їм погибать, хоч так, хоч замінявши.
Пройшов місяць чи півтора, лев перевів всіх зайців, уже ні¬кого було посилать до царя на їжу. Звірі знов зібрались в гро¬маду і почали турбуватися, кому з них іти до царя на їжу. Тут вони порішили посилать до царя таких звірів, у яких довші од усіх уші. Почали приглядатися, у кого довші уші. Уже налагоди¬лись було примірять паличкою, у кого з них довші уші, а далі згадали про осла. «Чого ми будем дарма часу гаять, хіба ж ви забули про осла? У його довші од всіх звірів уші, йому черга до царя йти. Де він? Зараз його сюди давайте». Одшукали осла і привели його в громаду. Медвідь каже: «Ну, осел, громада порі¬шила йти до царя тим, у кого довші уші, а так, як довших од твоїх ушей ні в кого нема, так твоя черга йти до його». Осел [...] сказав: «Що це ви, господа, вигадали, хіба ж так можна? Так же несправедливо буде; краще всього давайте кинем жеребки. Як випаде черга мені йти, тоді піду, а так я не піду».— «Ну, ти, осел, не патякай, як громада порішила, так і довжно буть».— «Так що ж ви, господа, не по правді судите? Ви допреж калік переведіть, а потім уже хай буде моя черга».— «А де ти бачиш калік?» — «Та хіба ви не бачите, он у лисиці хвіст обідраний».
Всі кинулись до лисиці дивиться на хвіст. Коли так: на кінці хвоста у неї була плішина з куряче яйце завбільшки. Медвідь каже: «Ну, лисичко, тепер іди ти до лева».— «Та як же так, гос¬пода? Порішили йти ослові, а тепер зміняєте своє слово, хочете мене погнать».— «Так ти ж скалічена, довжна йти без запинки, а ти ухиляєшся».— «А чим же я скалічена?» — «А ото шо на хвості? У тебе хвіст обідраний».— «Ні, у мене все благополушно, то так з роду, то у мене родинка».— «Ну все равно, що б там не було, а у тебе не все в порядку, тобі черга йти до лева».— «Як вам не гріх, господа, на мене показувать? Я ж вихлопотала перед левом, щоб він зря не душив нас, а ви бдч мене пхаєте на гибіль».— «Ну, що ж тепер будем робить? — обізвались звірі,— колись і нам всім доведеться погибать. Іди, лисичко, все равно помирать раз, не сьогодні, так завтра».
Не хотілось лисиці йти на видиму смерть, а треба було, бо все равно погибать; не піти до лева, так тут розірвуть за непо¬кірність. Пішла лисиця нехотя, похнюпивши голову.
Тут вона подумала: чого я дурна ходила хлопотать до лева на свою голову? Те б я могла жить так, щоб мене лев не зустрі-тив, а тепер поневолі припада самій до його йти! Тоді я хоч би й попалась до лева на очі, так я б загинула в одну хвилину, не-вспіла б і страху набраться, а тепер припада томиться, боліть ду-шою цілих півдня, поки дойдеш до його та поки задуше мене. Кра¬ще б на світ не родиться або зараз же крізь землю провалиться, щоб не терпіть такої муки.
Лисиця не бігла до лева, а ледве йшла, з ноги на ногу пере¬валювалась і все думала; як би їй збавиться од смерті. Довго во¬на никала по лісу, боялась підходить до лева; то в один кінець поверне, то в другий і все пригадувала, як одурить лева, бо види¬ма смерть страшна була. А далі лисиця не&значай наткнулась на колодязь. Тут вона подумала: краще я утоплюся, чим живйом оддаваться в зуби паскудного кровопийця. То я одразу потону, захльобнусь і без болі загину, а то буду терпіть муку, поки він мене розтерза.
Підійшла лисиця до колодязя, обійшла кругом, понюхала, за¬глянула в колодязь, а там вода далеко, далеко. Придивилась, а там теж лисиця дивиться на неї. Вона одразу не догадалась, що то ж її образина. Кивнула головою — і та кивнула; вона язик ви¬солопила— і та язик висолопила. Е! Стій, це ж моя образина. Не дарма кажуть, що подивись у воду на свою вроду. Попробую я одурить лева; якщо він цього не зна, так я його піймаю на удочку.
Од колодязя лисичка направилась прямо до лева. Вона трохи повеселішала і пішла швиденько, а було уже надвечір. Стала ли¬сиця підближаться до царських палат. Лев грізно заричав: «Що це, ви смієтесь з мене, чи що, хочете мене голодом заморить? Я для вас милость положив, не став терзать вас без нужди, а ви уже зазнались, знать мене не хочете! Мені не довго пробігти по лісу і всіх вас підряд розтерзаю на шматки!» Лисиця низько по¬клонилась і каже: «Ваше степенство, не моя в тім вина і звірі не виновні; тривайте, я вам розкажу, по якій причині я забарилась. Звірі послали нас аж трьох, двох зайців і мене — ще з самого ранку. Ішли ми до вашої милості швиденько. Нас перестрів якийсь звір, похожий на вашу милість, і пита: «Куди ви йдете?» А я кажу: «Ідем до царя, нас звірі послали, щоб він нашим м'ясом пообідав». А звір той як закричав на нас: «Який там може буть цар? Я цар, мені всі довжні повинуваться; я вас не пущу, ви мої». А я почала прохать його: «Та як же так? Він нас дожида, сьогодні він мининник, не з руки оставить його голодним. Він на нас розгнівається і всіх подуше». А він каже: «Яке мені до того діло, що він мининник? Я і його з'їм, як захочу». Довго я умоляла його, щоб він одпустив мене; ледве одпрохалась».
Лев роз'яривсь, забув про те, що він голодний, грізно спитав: «Де той звірюка живе?» — «Та він там живе в камінній палаті». Лев підхопивсь та як заричав, аж луна по лісу розляглась, наче в другому кінці лісу другий лев заричав. Лисиця каже: «Ваше степенство, чуєте, як він заричав? Це він вас дратує». Лев іще дужче розлютувався: «Та я його, поганця, на шматки роз¬терзаю! Як він сміє перечить мені? Це мій ліс. Ходім швидше туди, покажи мені, де саме він живе». Лисиця повела лева до того колодязя.
Підійшли до колодязя, лев пита: «Де він, покажи мені». Ли¬сиця каже: «Він тут, ось у цій кам'яній палаті; я боюсь близько підходить, а то він мене з'їсть. Ви самі подивіться». Лев підійшов, глянув у колодязь — і там дивиться на його лев. Він вискалив зуби — і той лев вискалив зуби. Лев тоді ще дужче заричав і прямо з розгону плигнув в колодязь, шубовсь у воду. Стіни були цементові і далеко одна од другої, так що вибраться ніяк не можна було, ні за що було вчепиться. Лев бовтавсь там, поки й захльобнувсь. Лисиця діждалась, поки лев утоп, потім помча-лась до звірів.
До звірів лисиця підближалась така весела, що звірі одразу помітили, що вона несе якусь радісну вістку, а деякі з них по¬думали, що лисиця піддобрилась до лева і одпрохалась, щоб він ніколи не їв її. Підійшла до них, звірі спитали: «Ну, що ж, ти бу¬ла у ' лева, чи ти зовсім не ходила до його?» — «Ходила, тепер лева поминайте, як звали; він утоп, я його одурила».— «Як одурила?» Вона їм розказала все, як було. Звірі од радості аж підскакували. Не можна було й пером описать їх радості. Тіко не дуже надовго звірі ослобонились од злодія. Пан, котрий жив не-подалеко од лісу, узнав, що лева нема, почав навіщать ліс з охот-никами і частенько робив облаву на звірів. Кинулись до коло¬дязя — а там лев уже завонявся. Пан очистив колодязь і став ганять в ліс скотину на попас. Звірі знов засумували. Вони не раз між собою турбувались: «Коли вже ми будем жить спокійно? Лев був живий — чоловік боявся показуваться в ліс, а тепер як не стало лева — чоловік став зобіжать нас. Тарно було б, якби лев був живий і щоб нас не трогав!»